РОЛЬ ОСВІТИ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ В РЕАЛІЗАЦІЇ
ОСВІТНЬОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ В
ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Надзвичайна роль освіти та професійної підготовки в
інформаційному суспільстві обумовлені специфікою останнього, в
якому саме інформація стає однією з провідних його ознак. Таке
суспільство зорієнтоване на отримання інформації не лише власне про
себе, а й про навколишнє природне середовище, що має тонше і
гнучкіше адаптуватися до нього, включаючи будь–які потрясіння
економічного, соціального, екологічного тощо характеру. Ще в середині
ХХ ст. Н. Вінер констатував, що на відміну від сировини та енергії,
інформація має специфічну властивість: по мірі її використання її об’єм
не лише не зменшується, а навпаки, значно зростає. Оволодіваючи
інформацією, людина може змінювати хід розвитку суспільства. Тому,
безумовно, актуальним є дослідження специфіки ролі освіти в
інформаційному суспільстві. Незважаючи на чисельність філософських
розвідок із проблематики освіти (зокрема, роботи В. Андрущенка,
В. Баранівського, В. Беха, С. Клепка, В. Кременя, В.Лутая, С. Клепко та
ін.), цей аспект не отримав достатнього опрацювання.
Отже, мета даної статті показати, що розвиток освіти та професійної
підготовки для розв’язання багатьох економічних та соціальних проблем
стає абсолютно необхідною умовою, особливо через сприяння реалізації
освітнього потенціалу особистості. Нині освіта перетворилася і для
особистості, і для держави не просто в перспективний напрям розвитку,
Філософія
61
а в реальну економічну необхідність. Не маючи належної підготовки,
людина може взагалі не реалізуватися в трудовій сфері, не знайти ніякої
роботи, і це негативно відіб’ється не лише на її способі життя, а й
завдасть економічних та соціальних втрат суспільству.
Освіта – феноменальний елемент соціокультурної реальності, який
має величезні потенційні можливості щодо збереження, нагромадження
знань, культурних цінностей та норм, їх оновлення та передачі. Освіта
відіграє провідну роль в ідентифікації суспільства загалом і кожної
окремої особистості, зокрема, у конкретно – історичних умовах. Крім
того, вона вирішує два соціально-економічних завдання: по-перше,
відтворює пропозицію на ринку праці внаслідок формування освітнього
та професійно-кваліфікаційного рівнів населення; по-друге, створює
необхідні умови для розвитку особистості, а отже, робить суттєвий
внесок у суспільний прогрес. Тільки соціально розвинена особистість –
найвагоміший чинник усіх історичних зрушень, тільки особистість з
високим рівнем освітнього потенціалу може стати учасником творчих
процесів. Отже, освіта – це цілеспрямований процес виховання і
навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що
супроводжується констатацією досягнення громадянином установлених
державою освітніх рівнів [1, 6].
Не можна не погодитися з тим, хто сьогодні нагадує, що країна, яка
економить на освіті, приречена на вічне наздоганяння. Інвестування у
розвиток дитини, молодої людини є найвигіднішим і найменш
ризикованим. У країнах з розвинутою економікою спостерігається така
тенденція: витрати держави на освіту значні і постійно зростають.
Державний вплив на сферу освіти та професійної підготовки має явно
економічний характер. Освіта стає елементом стратегії економічного
зростання, а сприяння цьому увійшло в практику державного
регулювання всіх розвинених країн. Могутнім стимулом розвитку даної
сфери діяльності стало визначення і поширення теорії освітнього
потенціалу, внаслідок чого освіта перестала сприйматися як один з видів
невиробничого споживання. Нині вона трактується як інвестиції в
людський капітал, що не лише приносять прямі економічні і зовнішні
соціальні вигоди, а й по мірі реалізації освітнього потенціалу
особистістю стимулюють економічне зростання суспільства.
Добре освічена людина формує здорове соціальне середовище,
легше адаптується до змін у суспільстві. Високі показники ефективності
інвестицій в освіту підтверджують необхідність їх подальшого
збільшення. Так, у країнах – членах Організації економічного
співробітництва і розвитку (ОЕСР) простежується зростання обсягів
витрат на освіту (і не лише державних) [2]. Освітній потенціал
Нова парадигма, випуск 60
62
особистості стає основою тих змін, які відбуваються у виробництві. З
підвищенням освітнього рівня населення збільшується продуктивність
праці, вивільняються працівники зі сфери матеріального виробництва і
зростає частка тих, хто займається продукуванням знань. До останніх
належать не лише освітяни, а й працівники культури, професіонали в
галузі менеджменту, маркетингу тощо.
Знання, кваліфікація, інтелект набувають дедалі більшої цінності.
Сьогодні в першу чергу знання, а не інші чинники (земля, капітал)
змінюють обличчя сучасної економіки прискореними темпами.
Останнім часом з’явилося таке поняття, як “економіка знань”. В
структурі послуг у світі дві третини становлять інтелектуальні послуги,
пов’язані з поширенням і використанням інформації. Більше половини
ВВП країн – членів ОЕСР створюється у сфері освіти і комунікацій [3].
У розвинених країнах держава керується принципом: чим краща
освітня підготовка робочої сили, тим вища її роль у виробництві, тим
менше соціальних проблем, пов’язаних із зайнятістю, бідністю,
злочинністю і т. ін. Особливо ефективним заходом освіта виступає при
структурному безробітті, що супроводжує будь-які суттєві техніко-
економічні зміни, оскільки вона підвищує мобільність особистості,
створює основу для швидкого освоєння нової спеціальності.
Важливе значення має і професійна підготовка на підприємствах,
надбання виробничого досвіду. Це особливо важливо при пошуках
першої роботи, для запобігання безробіттю серед молоді. Брак досвіду
роботи значно зменшує конкурентоспроможність потенційного
працівника, інколи стає дуже відчутною перепоною при
працевлаштуванні. Для пом’якшення соціальної напруженості в
молодіжному середовищі і створення можливості надбання освітнього
потенціалу у розвинених країнах застосовуються різноманітні методи.
Освіта позитивно впливає на ринок праці ще і в тому аспекті, що
вона акумулює потенційно незайняту молодь. Уряди багатьох країн
свідомо проводять політику, спрямовану на продовження тривалості
навчання. Так, наприклад, у Швеції 72% молоді продовжують навчатися
і після досягнення 16 років, що не лише сприяє якісному зростанню
освітнього потенціалу людини, тобто стає одним із способів страхування
від майбутнього безробіття, а й безпосередньо зменшує пропозицію на
молодіжному ринку праці [4, 171].
Економічну сутність освітнього потенціалу особистості можна
розглянути в роботах таких учених як А. Анчишкін, В. Жамін,
С. Костанян, В. Марценкевич, В. Розов, І. Соболєва. Вони розглядають
освітній потенціал як показник, який відображує обсяг освіти,
нагромаджений усіма зайнятими в народному господарстві, та
Філософія
63
ототожнюють його з фондом освіти. Причому освітній потенціал може
бути представленим у фізичному вираженні як тривалість загальної та
професійної освіти (кількість людино-років освіти всіх видів), а також
вартісному – як сума народногосподарських витрат на підготовку
наявної робочої сили [5].
Розгляд освітнього потенціалу в аспекті людського капіталу дає
змогу обгрунтувати економічну ефективність вкладань в освіту. За
розрахунками фахівців, кожен долар, спрямований в освіту, приносить
шість доларів прибутку. Отже, рівень розвитку освітнього потенціалу
суспільства – запорука економічного та соціального добробуту кожного
громадянина та держави в цілому. Це підтверджується тим, що
заробітна плата як ціна робочої сили безпосередньо залежить від
освітньо-професійного рівня робітника та місця його у виробничому
процесі. З даного приводу Р. Цвилів зазначає, що в сучасних умовах
володарі кваліфікацій та знань дістають з цієї власності немалі доходи;
ціна робочої сили коливається в широкому діапазоні – від вартості
мінімального набору необхідних споживчих благ до рівня доходів
монопольної ренти [6]. Визнання ефективності вкладань в освіту та
нагромадження освітнього потенціалу особистості і суспільства взагалі
підтверджується такими даними. За розрахунками американських
економістів, темпи нагромадження фонду освіти суспільства зростають
швидше, ніж темпи приросту ВВП. За останні 20 років фонд освіти
збільшився порівняно з матеріальними фондами удвічі, останні
збільшуються щорічно в середньому на 2,1%, а фонд освіти – на 4,09%
[7, 34]. За період 1950 – 1990 рр. у США фонд освіти в розрахунку на
одного зайнятого зріс у 24 рази, а обсяг капіталу у приватному секторі –
в 12 разів. Рівень витрат на підготовку одного працівника вже в 1990 р. в
середньому складав 65,2 тис. дол., у той час як витрати на
фондоозброєність – 42,6 тис. дол. [8, 120].
Аспект людського потенціалу визначає соціальне значення
освітнього потенціалу та відображує перехід від концепції людських
відносин до концепції людських ресурсів. Якщо перша розглядає
людину лише щодо її можливостей та обмежень використання у
виробничому циклі, то друга представляє її як цілісну істоту зі своєю
історією, своїми цінностями та життєвими перспективами [9].
У розвинених країнах Заходу економічне обґрунтування освітньої
експансії проходило одразу за кількома напрямами. Передусім це
визнання ролі спеціалістів високої кваліфікації в економічному розвитку
як окремого підприємства, так і країни в цілому. Нестача їх призводить
до виникнення в економіці “вузьких місць”, що негативно позначається
на темпах зростання.
Нова парадигма, випуск 60
64
Загальновизнано, що висококваліфіковані кадри є найдинамічнішим
елементом виробничої системи: вони продукують нові ідеї, сприяють
найшвидшому впровадженню в практику наукових відкриттів, тобто
темпи науково-технічного прогресу багато в чому залежать саме від них.
Суспільство, яке вступає в нову інформаційну еру, несе в собі ряд
проблем і рішення цих проблем залежатиме від особистості з високим
рівнем освітнього потенціалу. В новому інформатизованому світі, як
стверджують дослідники, нові комунікаційні технології значно зменшать
важливість ієрархічно побудованих виробничих процесів та водночас
приведуть до нових, відкритих і взаємозалежніших способів праці. Е.
Дайсон погоджується з цим і додає, що така ситуація зрушить баланс у
відносинах капіталу й робочої сили та надасть “творчим працівникам”
можливість змінювати цей баланс на свою користь. Вони зможуть
скористатися свободою дій на ринку праці задля отримання платні та умов
праці, які їх задовольняють. Подібно до Генді, Ледбітера, Мітчела та іншіх,
Дайсон вважає, що більша (якщо не вся) частина праці в інформаційному
суспільстві за своєю суттю нагадуватиме “творчу працю”. Індивіди як
робітники інтелектуальної сфери матимуть більше можливостей щодо
контролю за власною працею і отримуватимуть більше задоволення від її
виконання. Але вона також визнає, що дехто може віддати перевагу
безпечнішим та стабільнішим умовам праці попередніх часів [10].
К. Мей зазначає з цього приводу, що зняття такої напруги (або
розв’язання суперечності) між прагненням капіталістів до гнучкості
виробництва, а робітників до стабільності в умовах інформаційної
економіки “буде однією з найгостріших проблем соціального,
політичного та економічного життя в наступні десятиліття” [10].
Згідно з С. Лемом, “коли для одних висококваліфікованих робітників
демократизація праці здається святом, інших така перспектива
“підвішеного стану” сильно нервує” [11, 43]. Проте найпевніше, що
всім доведеться адаптуватися до подібних соціальних змін, а не
противитися їм з огляду на те, що зміни на ринку праці
інформаційного суспільства є неминучими. Для того щоб
“залишатися на плаву”, багатьом працівникам (починаючи з
працівників сфери інформаційного виробництва та закінчуючи
робітниками сфери послуг “нижчого” ґатунку) доведеться
пристосовуватись до нових, менш безпечних умов праці.
Однак існують й оптимістичні погляди на виникаючу проблему,
які ґрунтуються на двох важливих результатах впливу інформаційної
економіки на працю. По-перше, збільшується роль особистості:
оскільки засоби виробництва перебувають під контролем розумової
праці, фізична праця поступово зникає як явище. Знання та
Філософія
65
інформація втілюються у виробництво миттєво, що позбавляє
роботодавців можливості маніпулювати працею персоналу, як це
було за умов інформаційної нестачі. Таке становище повинно
призвести до поліпшення умов праці та вироблення досконалішого
механізму менеджменту, зменшивши кількість втраченого часу.
Оскільки робоча сила стає індивідуалізованішою, ймовірно,
з’являться “вільні робітники”, віддані тільки самим собі.
Підприємства завзятіше полюватимуть за кваліфікованою робочою
силою, аніж за покупцями [12].
По-друге, творча праця приносить більше прибутків і потребує
менше зусиль, ніж фізична праця. З цього приводу часто вдаються, на
нашу думку, до перебільшення, коли порівнюють ручну працю з
роботою у комфортних офісах. Звичайно, важко стверджувати, що
інформаційна робота така ж фізично виснажлива, або така ж небезпечна,
як на індустріальному виробництві. Переваги інформатизованої роботи
(робота у сфері послуг, але це не обв’язково забезпечення комунікації з
клієнтом) дають змогу порівнювати на їхню користь. Але перехід з
одного виду праці до іншого – не обов’язково легкий процес.
Визнання технологічного безробіття, або, інакше кажучи, зникнення
певних робочих місць через автоматизацію та механізацію стало
головною тезою дискусій стосовно соціальних наслідків розвитку
технологій – від плуга до Інтернету. Інформаційні технології важко
назвати першою новацією, що призвела до зростання соціального
занепокоєння з приводу технологічного безробіття. Але немає сумніву в
тому, що, як говорив Дж. Нешбіт у середині 1980-х, “комп’ютери
продовжують викликати майже містичний страх серед робітників ще з
тих часів, як їхні можливості були вперше відкриті. Комп’ютерні
технології є тим же для інформаційної ери, чим механізація була для
індустріальної революції, а точніше, загрозою, тому що вони виконують
роботу, яку раніше робили працівники ” [13, 44]. Подібно до того, як
робітники сільськогосподарської сфери, ткачі та представники багатьох
інших професій в минулому поступилися місцем автоматам, так само і
сучасні робітники за останні 20–30 років поступаються робочими
місцями комп’ютерам. Це не дивно, оскільки машини виконують роботу
швидше, дешевше та ефективніше.
Проте у звіті підрозділу з питань інформаційного суспільства
(фінансується Європейським союзом) зазначається: “є історично
обґрунтовані побоювання (основані на наслідках попередніх хвиль
технологічного розвитку), що втрати робочих місць від впровадження
новітніх технологій будуть більшими, ніж кількість створених ними
робочих місць” [14, 68]. Нові технології приводять до виробництва
Нова парадигма, випуск 60
66
нових товарів і послуг, які можуть закласти підґрунтя для подальшого
працевлаштування сьогоднішніх безробітних. Але деякі дослідники
зауважують, що “робітників не можна підраховувати статистично як
баранів, застосовуючи математичні розрахунки та рівняння..., їхня
поведінка є набагато складнішою” [11, 43]. Хоча втрата робочих місць
може бути дуже болючою, проблеми пов’язані з технологічним
безробіттям часто вважаються тимчасовими та неминучими. В дискусіях
про інформаційне суспільство та його вплив на економічні відносини
прийнято наголошувати, що такий розвиток подій повертає суспільство
до зростання індивідуальної відповідальності, а також до збільшення
ролі робочої сили.
Освіта – єдина сфера, яка сама себе повністю відтворюючи, впливає
на всі інші сфери, визначаючи тенденції та перспективи їхнього
розвитку. Саме освіта працює на майбутнє. Вона динамічно реагує на
зміни у зовнішньому середовищі, адаптуючись до нових потреб
суспільства і водночас активно впливає на його стан, визначаючи тим
самим і самі потреби. Освіта як складова гуманітарної сфери, з одного
боку, сприяє формуванню інформаційної економіки, з другого –
значною мірою залежить від неї. Адже Інтернет забезпечує
необмежений доступ до бібліотеки, книги. Інакше кажучи, джерелом
освіти є інформація про зовнішній і внутрішній світ. Завдання освіти в
ХХІ ст. полягає у тому, щоб максимально використати нові
інформаційні й комунікаційні технології для поширення знань.
Такі держави, як Норвегія, Канада, Німеччина, Ірландія, Австрія, які,
використовуючи гуманітарний капітал, переорієнтували власну економіку
на виробництво та застосування сучасних знань (що на 50% і більше
забезпечує зростання національного багатства), досягли значних успіхів
не тільки в економіці, а й у підвищенні добробуту народу. Дослідження
показують стійку кореляційну залежність між рівнем освіти та прибутком,
отриманим працівником упродовж усього життя [15]. Тому в світі
постійно зростають витрати на освіту, на формування людського капіталу,
куди і входить освітній потенціал особистості. У розвинених країнах
активну участь у фінансуванні розвитку освіти бере бізнес. У США,
приміром, бізнесмени на підготовку, перепідготовку та підвищення рівня
освіти і кваліфікації своїх працівників щорічно витрачають 200–210 млрд
доларів [16, 7]. Використовують тут й інші канали залучення коштів – такі
як введення часткової оплати витрат на освіту, зокрема освітній кредит,
стимулювання діяльності приватного сектора тощо. Право на отримання
освіти є невід’ємним правом громадян будь – якої цивілізованої держави.
Тому освіта будь–якого рівня має бути доступною кожній людині тією
мірою, якою вона здатна її здобувати завдяки своїм природним талантам і
Філософія
67
працездатності, що є проявом її вільного вибору. Саме тому в усіх
розвинених країнах світу так чи інакше існує могутня підтримка сфери
освіти з боку держави.
Освіта покликана забезпечити людині такий фундаментальний фон,
базу і підготовку, які дають змогу їй легко і швидко опанувати
необхідний набір спеціальних професійних навичок та знань.
Відповідно, метою освіти є забезпечення людей такими загальними
інтелектуальними інструментами, які дають їм можливість швидко
здобути необхідні професійні знання і легко адаптуватися до змінних
вимог трудового, професійного та суспільного життя.
Отже, освіта та професійна підготовка створюють умови
накопичення, розвитку і реалізації освітнього потенціалу особистості,
який є не просто джерелом економічних можливостей, а характеризує
дієздатність економіки на всіх рівнях. Крім того, держава через систему
освіти та професійної підготовки сприяє забезпеченню вищого рівня
соціально – політичного розвитку, а також соціальних гарантій особи,
що опосередковано теж сприяє економічному розвитку суспільства.
Обґрунтувавши в даній статті погляд, що освітній потенціал
особистості сьогодні стає основою всіх конструктивних змін у
виробництві, логічно означити перспективність подальших розвідок у
руслі розробки заходів зі збагачення реалізації потенціалу особистості
засобами освіти.
Л І Т Е Р А Т У Р А
1. Андрущенко В. П. Філософський вимір освітянського процесу // Нова парадигма.
– 2001. – Вип. 19. – С. 6-12.
2. Тихонова Л. Н. “Культура: от информации к знанию. Роль культуры в обществе,
основанном на знании”. Международная конференция. Румянцевские чтения:
[Российская государственная библиотека, 7-10 апреля 2003 г.]
// Библиотековедение. – 2003. – № 3. – С. 14-15.
3. Знания на службе развития. Отчет о мировом развитии. Мировой банк. 2003
/ 04. – М., 2004. – 34 с.
4. Добрынин А. И., Дятлов С. А., Цыренова Е. Д. Человеческий капитал в
транзитивной экономике: формирование, оценка, эффективность использования.
– СПб., 1999. – 309 с.
5. Анчишкин А. И. Планирование народного хозяйства. – М.: Изд-во МГУ, 1989. –
104 с.
6. Жамин В. А. Социально-экономические проблемы образования и науки в
развитом социалистическом обществе. – М.: Экономика, 1979. – 183 с.
7. Экономика народного образования: Учебник для студентов пед. ин-тов
/ В. А. Жамин, С. Л. Костанян, В. К. Розов, В. Н. Усанов; под ред.
С. Л. Костаняна. – М.: Просвещение, 1986. – 336 с.
8. Цвылев Р. Социальный конфликт в постиндустриальной эпохе // МЭиМО. –
1998. – № 10. – С. 34-41.